Я., 36 - 25 ноября 2007 21:49

Я відчувала базальтову важкість декількох місяців волочіння розбитими, пожмаканими і потертими до дірок стосунками... І найболючіше те, що я його все-таки любила...Дюбила бідьше всього і він мені необхіден був будь-яким: хворим, злим і жовчним, із кислим подихом з рота вранці і вечірньою свіжістю тіла... З ідіотськими примхами і неголеними підмишками, і навіть, якщо так станеться з відсутністю ерекції і старечими зморшками...
І у мене почався розпач. Такий важкий, чавунний розпач... Коли кожного ранку ти піднімаєшся з ліжка, з однією лише думкою, щоб пошвидше лягти спати! Ти знаєш, що час лікує і тому благаєш його плинути якомога швидше. Будь-ласка, благаєш ти, швидше, швидше, немає сил більше терпіти ці муки, немає сил щоранку чекати вечора!!!
Він вислизає і ти не спроможна нічого вдіяти...
Та пішло воно все, кричиш ти в розпачі, падаєш обличчам у паркетну дошку і схлипуєш - я люблю тебе!!!
Але аже пізно щось вирішувати, залишається чекати , поки сплине час, болючий час...
Пішов ти! - знову пепетуєш, але це не допоможе, ти занурюєшся у свій розпач. Тебе пресує, тебе каламутить. і так. бляха, усе життя.

• 
• 
•